Моє рідне Запоріжжя в історії моєї сім’ї

Запоріжжя - моє рідне місто, місто мого дитинства, місто історій моєї родини!

Чи ви колись задумувались, яку роль ваше місто відіграло в історії вашої родини? А яку роль ваша родина відіграла в історії міста? Скільки місць, на які ми зазвичай не звертаємо уваги, стали знаковими для ваших близьких? Скільки історій ховає в собі кожен куточок міста, кожна вуличка, кожна лавочка. Мене зацікавили ці питання, і я звернулася до своїх батьків та бабусі, і ось що дізналася... 

Мій прадідусь по лінії матері, Ілющенко Миколай Миколайович, був кадровим військовим, офіцером. Служив у 22-ому окремому мостовому залізничному батальйоні. Його спеціальність була мости, тунелі, залізничні переправи. 

Під час Другої Світової війни будував "Дорогу Життя" на Ладозі. А закінчив війну в Австрії, після чого був направлений на Японську війну. Але по дорозі, коли їх батальйон був уже в Новосибірську, уклали мирну угоду. І звідти їх направили на відновлення України. Місцем призначення було місто Запоріжжя. 

Тож уже в березні 1946 року мій прадід забрав з Ленінграда свою дружину, мою прабабусю, Ілющенко Марію Андріївну, яка була фельдшером, та маленьку донечку, Ілющенко Ліану Миколаївну - мою бабусю, до Запоріжжя.  

Перше післявоєнне фото (зліва моя прабабуся, посередині - маленька бабуся, праворуч - прадід). Запоріжжя, 1946 рік.

Завдання перед батальйоном стояло таке - відновлення мостів та депо. А отже, відновленням залізничного сполучення після війни ми завдячуємо й моєму прадіду. Пишаюсь таким його внеском в історію нашого міста!

Праворуч на фото мій прадід. Запоріжжя, 1946 рік, відновлення мостів.

Сім’я поселилася в невеличкій квартирі на вулиці Кушугумівській, що була в районі Залізничного вокзалу. А 30 грудня 1946 року в Запорізькому пологовому будинку народився брат моєї бабусі - Ілющенко Андрій Миколайович.

Маловідомий факт: При відновленні мосту через Дніпро стався великий інцидент. Під час будівництва рух по мосту не призупинили, хоча мій прадід написав рапорт, де пояснив, що рух у таких умовах є небезпечним. Але, незважаючи на таке застереження, керівництво продовжувало залізничне сполучення мостом. І одного разу трапилася велика аварія - під воду пішов ешелон з двома вагонами з хлібом. Тоді, після війни, це була велика катастрофа, адже скрізь ще були голодні часи. Тоді на будівництво приїхав сам Брежнєв. І мого прадіда прямо з цих робіт забрали. Його тиждень не було вдома і не було від нього жодних новин. А через тиждень він повернувся, живий та неушкоджений. Врятував його від заслання лише його рапорт, у якому він попереджував про небезпеку і можливі наслідки.

Руїни мосту Стрілецького в 1946 р.

Відновлення мостів, 1946-1947 роки

Оскільки прадідусь був кадровим військовим, по закінченні ремонтних та будівельних робіт його з родиною перевели до Криму, в Бельбек. Але на цьому шляхи, що пов’язували моїх родичів із Запоріжжям, не закінчилися... За татковою лінією мої родичі всі родом із Запорізького краю. Дідусь мій - Козаченко Миколай Якович, народився у селі Любимівка Василівського району. Закінчив школу і приїхав до Запоріжжя навчатися в індустріальний технікум. Бабуся - Клюйко Лідія Сергіївна, була родом з Дніпропетровської області, Томаківського району, села Зелений Гай. І теж по закінченні школи приїхала до Запоріжжя на навчання. 

Їхня історія знайомства дуже захоплива. На проспекті,  в районі вулиці Миру, ріс великий каштан і під ним були лавочки. Бабуся з подругами мала традицію - весною кожну п’ятницю вони зустрічалися там і їли морозиво. Цікаво, що таку звичку мав і дідусь зі своїми приятелями. Тож кожного разу компанії випадково зустрічалися. Так це місце стало визначним в історії знайомства моїх бабусі та дідуся і мало продовження довжиною в усе життя...

У 1965 році, тоді вже в родині Козаченко, народився мій батько, Козаченко Олег Миколайович. Мій тато виріс на вулиці Дніпропетровське шосе (наразі Дніпровське), що на правому березі Запоріжжя, де й досі живе вся наша родина. Його батько по закінченні навчання влаштувався на роботу на Запорізький трансформаторний завод, інженером. Там у 1971 році й отримав квартиру в новому будинку, що звели для працівників заводу, яку зараз ми називаємо "сімейним гніздечком". Бабуся працювала логістом у Запорізькому кар’єрному управлінні.

Коли я була маленькою, мій тато часто розповідав історії зі свого дитинства. Ділився спогадами, як вони з друзями ходили на Хортицю, дивитися на Запорізький Дуб і малювати його. Як влітку ходили кожного дня на острів Хортиця, адже жили зовсім близько. Розповідав і яким був двір нашого дому раніше і як змінився дитячий майданчик... 

1 травня 1973 року. Ліворуч мій батько. На фото його батько, рідний брат батька з донькою, молодший брат мого тата та двоюрідні сестри.

Мама ж моя - Ященко Олена Юріївна, народилася в місті Дніпропетровськ, у родині видатного хірурга і вчителя хімії. Але жила в місті Марганець, Дніпропетровської області. Закінчивши школу, у 1984 році вступила до Запорізького індустріального інституту навчатися на інженера електронної техніки.

Студентські роки. Ліворуч на фото моя мама. 1987, район Запорізького індустріального інституту.

Мої батьки. 1987 рік. Площа Фестивальна. 

До речі, у відповідь на питання про найкращі спогади студентських років, моя мама розповідає про кафетерій "Сосисочная", що був у районі проспекту Металургів, де всі разом куштували сосиски й томатний сік.

В інституті мама познайомилася з однокурсником, моїм татом. І у квітні 1988 року в ресторані "Россия", що був на Бульварі Шевченка, святкували весілля нової родини - родини Козаченко. 

Мої батьки. Квітень 1988 року. Запорізький Дуб

Аналізуючи розповіді моїх батьків, починаю замислюватись, скільки ж спогадів несе в собі місто. Яка кількість місць пам’яті є навколо нас. Скільки історій тут прожито, скільки кожним вкладено в це місто... І дійсно, місто, його архітектура, його місця – ніби зв’язок з минулим, комунікація поколінь! 

P.S. Усе це надихнуло мене написати велику історію моєї сім’ї. Починаючи з прапрабабусь і закінчуючи сьогоденням.